Було написано за день до "This is War".
Війшла ціла поема...

"Домовленність"

У обіймах Місяць ллється
Крізь розхристане бажання.
Він не плаче й не сміеться,
І,нажаль,це не востаннє.

Що на березі писалось,
На піску промокло й змилось.
Все,в що вірилось й кохалось,-
Раз й назавжди все змінилось.

Цього дня,у синій ночі,
Щось покликало ласкаво,
Чиїсь хижі жовті очі
Його душу розгадали.

"-Ти іди сюди поближче,
Я тебе позбавлю болю.
Може ти мені й не віриш,
Але я завжди з тобою.

Бачиш камінь цей на шиї?-
Ми ув'язнені довічно.-
Я не знаю,як це жити
Серед янголів величних.

Ти ,нещасний, не забудеш
Її янгольські очиці,
ЇЇ зблідлі ніжні губи
Хтивої до ласк дівиці.

Я стою перед тобою,
А її немає поруч.
Зараз,тут,цієї ночі,
Й ти уже не мариш зовсім.

Мене так сюди тягнуло
Твою душу врятувати...-
Все,що було,ти забудеш,
Та ти й вже не пригадаєш.

Моя тобі допомога-
Безкорисна,тільки дій!..-
Ой,вкусила...-ненавмисно...-
Вибач хлопче,-ти вже мій.

Не лякайся,все ж це краще,
Ніж з душею помирати.-
Посміхнися на останок-
Ти попався в власні грати.

Ти колись створив завісу,
Щоб нікого не впустити,
Ну а я сховалась тихо
За спиною,-не помітив.

Ти розбив багато істин,
А чуже не можна брати.-
Нам за все дано платити,
І святим і грішним також.

За тобою довго стежу,
За тобою я стояла.
За спиною крила ріжу,-
Невже ти не відчував це?

Ось тому тобі погано,
Що у тебе душу палять.-
Це тобі небесна кара
За безчисленні розп'яття.

Ти забудеш подих вітру,
Ти забудеш сонця жар.-
Все,що треба,ти зробив вже,
Ще тоді,коли програв.

Ще тоді,коли вважав ти,
Що душа упала в пекло.-
Д-у-уже довго помилявся,
Бо душа не може вмерти.

Кажуть,душу можуть взяти
І дияволу принести.-
Це все вигадки,дитятко,
Бо вона завжди безсмертна.

Кажуть,душу продають всі,-
Бо сказати це найлегше!..-
Легше жити у неправді,
Ніж з провиною у серці.

Зараз ти перед питанням:
Продаєш мені ти душу?-
Я тобі відкрила правду,-
Що ти вирішив,як будеш?

Можеш ти піти зі мною,
І ти знаєш,як все буде.
Можеш бути тут,з душею,-
Ти будь-що її врятуєш.

"-Ну,бери вже,вбий мене!
Я не хочу більше жити.
Я тварина,без душі
Тут немає що робити..."

"-Я казала...та як хочеш,-
Кожний має своє право.-
Ще один,хто зрадив Богу,
Знаючи і чувши правду.

Ви,людські істоти,-дивні,-
Боїтеся самі себе.
Час пройшов,та не змінились
Ваші казочки про мене.

Ви будь-що складете зброю,
Знаючи про її силу.
І ,дійшовши перемоги,
Ви лякаєтеся зливи.

Хай,малий,буде по-твоєму,
Але знай:Ти в всьому винний.
Не диявол тебе знищив,
А ти сам,колись ще сильний.

Ти погодився із тим,
Щоб піти зі мною в пекло.-
Тож у пекло і іди ти!
Якщо тут тобі нестерпно!..

Я казала-не почув ти.
Значить просто ти помер.
І якщо душа безсмертна,
То ж хай тіло пропаде!

Так ти менше шкоди зробиш,
Так ти світ іще врятуєш.
Від самого себе,хлопче,
Від того,за ким полюєш.

Erynna
requiemformysoul
Спасибо вам,родные,за интерес

Erynna

О,вони просто чудові)Майбутнє нашої нації))) :yep:

Мені теж стає якось дивно на душі,коли його перечитую,лячно,чи що -одразу виникають асоціації з якимсь психологічним ужастіком..

requiemformysoul
  )))

Теж писала досить-таки давненько,але одна з моїх улюблених

«П'ять Пелюсток Щастя»

Я обриваю пелюстки: Раз, Два, Три, Чотири. Не те. Раз, Два, Три, Чотири, - не те. Я мисливець. Мисливець за щастям, щастям П'ятої Пелюстки.
У пахощах бузку думки плутаються. З них можна ткати тонкі шовкові нитки і плутати на зап'ястках, пальцях. Міцніше, міцніше, щоб стримати плач. Знищення. Знищення завжди викликає сльози. Знищення завжди викликає сльози, але ... тільки не зараз. Не зараз,ію його немає. Просто у пахощах бузку думки завжди плутаються.
Плутаються, перехрещуються, перетинають одна одну, як небесні «хвости» літаків, -
доповнюючи, створюючи нові факти, нові теореми. р
Я і Привид. Ми стоїмо поряд. Під гіркими темними гронами. Я і Привид. Ми стоїмо. Довго. Довго і я йому заздрю. Ще не бачу, не чую, не вірю, - просто знаю і заздрю. Заздрю його відчуттю свободи, - нікому не належавший, ніколи, - примарно вільний. Згусток наївної дитячої енергії, нової невпевненої аффірмації, - що його створило? Ким він був Колись? - Він мовчить. Я тільки бачу як колишеться п'ятипелюсткова квітка біля його щоки чи вуха, - точно не знаю. Я впевнена - Цього немає. Ми стоїмо.
Час іде. Тут, - десь Там. Десь Там на заході сонця. Там, де настає темрява. Там, де останню краплю сонячного світла вижимають на залишку сил, в останніх потугах, Десь Там, де збираються примари. Примари, які жадають посмішки, .. твоїх сліз. Вони не минають. Не мають права. Права на теплу чашку кави та порцію солодкої вати... - так, вони мають значно більше. Більше того щастя, яке ти просто не зможеш побачити. Лінія горизонту знаходиться надто далеко, щоб була змога її перетнути.
Будь певен, вона - Є, Вона існує. Звідки ж тоді всі ті люди. Всі наші примари. Вони живуть за лінією горизонту. За тією межею до якої ти продовжуєш стояти спиною. Невже Сонце не вартує твоєї уваги? Невже ти настільки зневажаєш світ ?..
Я запиталася. Пішов дощ і я побачила теплі примарні контури. Тисячоліття. Я ще довго доводила собі теорію відносності. Цього не існує. Не існує. Не існує. Не існує !..
На вулиці. Було чути кроки. Віддаляючись. Далеко. Іди додому. Він чекає. По калюжах пішли кола. Натовп промчався повз. Ми розчинилися у темряві. Усе надто прозоре. Ще одна душа. Сподіваюсь, ніхто не бачив. Попався. По-пав-ся. Примари - Моя власність.
Я - Мисливець. Я мисливець, і дзеркала вже не діють.
Я шукаю. Все не те. Я рахую. Раз, Два, Три, Чотири. Без сенсу. Я знаю наперед. Я йду. У пахощах бузку думки плутаються. Час й мені іти додому. Я знаю, - це примарно. Просто у пахощах бузку думки плутаються...
На дні калюжі лежала збита Вітром п'ятипелюсткова квітка.

Написала за час своєї відсутності багацько,але чесно кажучи лінь зараз все це друкувати.Тому поки-що обмежуся одним "творінням" :

"Вірність"

Самотній вовк ніколи не завиє,
В тіні заривши мрію,іншим вбиту.
Він схований,і там,де серце б'ється
Тече вогонь,задуха й власна віра.

Бажається йому,блукальцю сірому,
Поміть,о Боже,він вже не біжить!,
Так мріється йому про когось схожого,
Так мріється йому,коли він спить.

Коли удари серця у хвилину
Повільно тягнуться,розплившись на снігу.-
Його життя ще там,вві сні обірване,
Готове у мисливські здатись руки.

Волочиться в житті безсило він-
Це тільки так схоже,що здався.-
Він ніколи,ніколи не зрадить,-
Не зможе,бо серце не дасть,ні.

Його,нажаль вчили любити.
Кого вже завгодно,нажаль.-
І здобичі мертві копита,
І дівчини вмерлої шаль.

А око скляне і байдуже,
Легені,пронизані холодом,-
Готові у руки віддатись
Лиш тому,хто стане господарем.

Щеням він вже спробував цього,
І вічно готовий вертатись...
Жив він...-на шиї господарській
Шнурівка із іклом хитається.

Да,они)А еще они мне очень часто снятся-говорят,что если какое-то определенное животное тебе постоянно снится,то это твой тотем...-Я б не отказалась)
П.С. У меня даже есть книжка,ну мной написанна,првда назвать это полноценным словом "книжка" язык не очень поворачивается,потому как она наполовину в рукописном варинте,а поэтому ,соответственно,еще не "выданная",да и размером больше походит на большую повесть...Так вот там главный герой сравнивает себя с волком,постоянно отождествляя себя с его образом...Так что,да-они мои любимые животные,так уж повелось с самого детства)...

Щось осіннє.......

"Вулиця"

Тіні рвуться від дзеркал-
Світ стоїть на краю греблі.-
Ти із ним колись упав.
Разом ми,можливо,впали,-
Пляцком в мокре сіре небо.

Все,що було-забувати,
Відчувати серця біль.-
Все,все було-і начхати,
Відірватися від всіх,
І іти,іти,тікати.

Біглі кросівки по снігу-
Залишитися живим.
Розривати фотоплівки,
Кадри всіх очей невпинних
Засушилися на глині.

Клей застигне,склеє вени
Із тонких,засохлих гілок.
Все,що згибле-не для тебе,-
Як старі,замерзлі квіти,
Як гілки,що рвуть дерева.

Вовком вити на гробниці,
Вовком вити-це для мене.-
П'яні,різані обличчя
На бруківці вулиць темних.-
Передчасно.Для загиблих.

Світ сьогодні на запалі,
На розмоклому асфальті
Він в калюжах розглядав
Свої зблідлі,змерзлі пальці.-
Він останній,хто не знав.

Що у вихорі земному
Бачив зрілість,сонця смак.-
Той,що лиш одну дорогу
На мільйони роз'єднав...
Той,що душу розірвав.

Об каміння гостре й мокре.

"Наркотик"

Зсохлість.Туга.Червоніння.
Наркоманія думок.
Осінь зціпила коріння.
Сміх висить на вістрі голки.

Сам просякнутий дощами,
У калюжах слід шукає.-
Грайся з вітром,з листям грайся,
Доки листя опадає.

Пригортайся к перехожим,
До замерзлих сніжних курток.-
Кожний штрихне,вколить може,
А хтось плюне,як на зкурок.

А ти знову рискай,вовче,
У масовці,до безтями.-
З кров'ю вилити наркотик,
Що у тобі,що шукає.

В зливі.Там.Коловорот.
Думок,сірих і зацвівших.
Де шукати,де Воно,
Що може осінь засушити?

І звір загнаний-наркоман,
І той,хто бігає весь змоклий.
І той,хто горниться тепла,-
Бажає зникнення,і дози.

Щоб стать невидимим на мить,
Прозорим стати,стати мокрим.
Розплитись сірістю по лицях,
Щоб стати сам,як той наркотик.

Щоб злитись тугою по щоках,
Відчути всіх,за раз відчути.
Зробити чай,як той наркотик,
І стати ним,назавжди бути.

"Обряд"

Холодний вечір.Не до сліз.
А просто так,щоб було краще.
Щоб був на місяці розріз
З якого душі можна красти.

Щоб жити тут,на небоскосі,
Думками й грітися удома.
Зайняти тінню підвіконня
І пити вечір,без утоми.

Щоб слово виткане "банальність"
Розлити синькою по квітах,
І розгорнувши сонця клапоть,
Вивчати карти небосхилів.

І бути Феніксом,болить
Лише у снах,а тут жевріє.-
У Сонця серце не горить-
Воно у нього пломеніє.

Воно у нього вогняне:-
Банально-сильне,просто-смертне.
Сухе,як тріска і липке
Для мрій усіх,смоляно-терпких.

У клапті зрізане,вогнем,
Річками зсіяне по Світу.
І навіть там,де не живе,
Усе ж продовжує світити!

На Сході-дім,-тікає вічно,
І спить там тільки уві сні.
Воно розплавлено-гірчичне,
Воно як попіл на руці.

Важкий,болючий,ілюзорний,
Іскристий твій кривавий піт.
І Сонцем дочасу захований,
Затертий тілом у граніт.

Побач на міфах-очі зводить,-
Торкнися ніжно-відійди.
Відчуй як звіра,як наркотик,
Вогонь,що в тобі пломенить.

Він твій,в загравах,у світанні,
До сліз єдиний,без границь.
Він небезпечний,він безкрайній,
Він Фенікс-попіл від зіниць.

Отредактировано Jupiter (14 Ноя 2010 12:14:02)