Одна з моїх новел :

«Ранковий реквієм»

Починається нова історія
Починається нове життя

Сонячний весняний ранок
Із настанням ранку знову відкривається світ. Тихо і нечутно розпихнулися вікна і в кімнату влетів свіжий вітерець – він так чудово пахне бузком і яблучним цвітом – такий же прозоро-рожевий і небесний, він колихає янгольське блакитне небо сьогодні, утримує його на плаву, ніжно здіймаючи тільки маленькі хвильки, невеликі кульки ванільного морозива розкиданого по небі срібноволосими пустотливими ангел очками, – мініатюрні пухнасті хмаринки.
Вітер знову і знову закидає в кімнату широке сонячне проміння, – божі сходинки, якими завжди підіймаються твої найпрекрасніші мрії, – тому під сонцем так приємно стояти, так тепло і радісно, а все то, що ти знаєш, що тебе почули.
І кожен день, моя кімната наповнюється густою золотистою фарбою, і тоді все починає сіяти, - світ наповнюється світлом, тонким мережаним світлом, у якому плавають маленькі срібні пилинки, вони такі яскраві і радісні, що ти обов’язково примружиш очі, подивишся на них, а нестримна радість виллється щасливу неприборкану посмішку, – це ти немов заново згадав дитинство, побачивши на стіні відбиток неба, – у твої ранкові мрії ніжно вплітаються казкові репліки.
Сонячний промінчик повільно заповз на подушку, і розплющивши очі від ранкового сну, тепло розтікається по моїй щоці. Від його гарячого погляду вмить зникає сон, просто пробуджується непереривне бажання творити життя. – бажання жити. Зіниці палають, посмішка горить – на дворі весна – пізня, мелодійна, зелена, це майже літо, проте ще не зовсім, ще щось спить – спить спека, спить пристрасть. А за вікном… – я заглядаю у нього, вірніше я поринаю в цей зелений вихор буйств і фарб, намагаюсь схопити цю останню секунду мого чи не найпершого літнього світанку, це ще не все, –те ще буде!..
За вікном, ні, – там, на волі, й твориться життя: – вітер танцює серед дрібних жовтих суцвіть, що майже стеляться по землі, він грається із ними, ловить за ноги, за руки, підкидає до небес, у сонячний вихор, і знову у майже безсилому блідому польоті опускає на землю, встеляючи її тепер вже освяченими клаптями неба, дрібними сонячним посмішками, і цей вир кожним своїм порухом, кожним звуком засвідчує невід’ємність свого колоритного існування. Сонце тут можна побачити і почути всюди і у пташиному співі, у веселому дитячому сміху, у ранковому шелесті колиски та схованки моїх вільних мрій – сонячному сплетінні листя винограду.., проте я не торкаюся до сонця ніколи, – це заборонено.., – але ж це не все?.. – Ні?, це не все. Бо я бажаю більшого моя душа сьогодні бажає більшого. Я хочу літати.
Нас чекає шлях геройств.
Сьогодні
Над столом у мене ціла колекція поглядів, миттєвостей життя, – маленьких і великих фото, кадрів кіноплівок сотні очей, що дивляться не відриваючи погляд ні на секунду, ні на мить не притуплюючи зір – щохвилини сміливі, щохвилини дикі. Кожні з них – це я сама, вільні нікому не належана. Їх можна розглядати годинами, щоразу ти знаходитимеш щось нове, щось неймовірно страшне і таємниче, навіть за непорушним фасадом замріяної китайської погоди, – всі завжди щось приховують, це природно. Про що ж це я? – Ах, так, – надворі був ранок. Є.
Ранок – це діло святе. Ранок – це життя як явність. Ранок – це явність життя. Це поява Сонця на Нашому горизонті. Це витончена порцелянова лялька із смужного сонця на блідій рожевій щічці. Це круасани і гаряча кава. Це теплий запах парфуму і долька апельсину.
Ранок… Мені іноді теж хочеться спати, а ніч – вона стомлює. Я бачу зорі, так, я можу, але від постійного споглядання на них страшенно болять очі, зрозумій мене правильно.
Ранок – це можливість ввечері змити макіяж, і саме зранку я розчісую свої відьомські коси. Я не відчуваю втоми, я вічно щаслива. Напевно існує якась рушійна сила, яка постійно відштовхує мене вперед. – Сумно. Мені її шкода, адже хто дасть їй відпочинок, відпочинок моєму ангелу, – інколи ж так хочеться вимкнути ці осяйні качелі, цю анокаліатичну гойдалку слави, – термометр щастя…
Але ж ранок швидко минає.
Настає час ночі. Ночі, коли пробуджуються звірячі інстинкти. Ночі, коли п’яні зірки падають з небес. – Ще одна п’яна ніч. У темному світлі імжиться Місяць. Знову я сама, знову на небі тихо. Небо чекає. Зорі сплять. Вони поринули у тепле чорне море, безмежне і безнадійне, безтямно і наївно мерехтять, похитуючи золотими тілами. На мене дивляться. Мене бачать. За мною спостерігають. За п’яного нічного марева виглядає повний Місяць, – він чекає мого ходу, він – моя єдина крапля свободи. Ранок був лише початком, остаточно пробуджуюсь я саме зараз. Пробуджуюсь, щоб створити новий день, у надії на ще один шанс. Ти повинен був побачити мене, вночі я не залишаюсь непоміченою, – тоді всі знову говорять тільки про мене. Тоді всі бояться мене, я чую їхній жах, я бачу його, – я бачу їх наскрізь.
В цей час я завжди сміюся першою. А зараз?, зараз ти чуєш мій сміх, мій такий улесливий сміх? – Це просто ніч так діє на мене, і Місяць у повні.
На вулиці так темно і лячно. Не чути ні звуку, холодно і вітряно, – як раз для мене. Як раз так і саме зараз. Саме зараз Місяць кличе мене, саме зараз. Саме зараз я розкриваю крила і просто відлітаю у розчахнуте вікно, – я лечу.
У звичайній нічній сорочці, про стоголова і нерозчесана,зараз я така яка є, зате з крилами. Під Місяцем я стою хижою.
Дерева, будівлі, мости і невеличкі баніти – все пролітало повз неї, а її тонка прекрасна постать, немов гнана вітром, неслася все далі і далі від міської метушні. Крик дикого птаха супроводжував її потім над нічною сплячою безоднею, – на вулицях починали гавкати пси і вити на Місяць, дерева немов оживали, і струшуючи з себе вороняче птаство, підкидали його до небес, з неймовірним шумом і шелестінням крил. – а вона сміялася і летіла далі, ще далі. Маленькій Ліліт немає місця на іконі.
Що я вам скажу…– ха-ха!, – у неї з грудей вирвався істеричний сміх, – це дивовижно такого задоволення ще світ не бачив – від польоту захоплює дух, а вітер б’ється у лице так сильно, так різко і невідступно, що я підіймаюсь все вище і вище. Місто падає у ніч, і на вулицях так тихо, що у свисті вітру я невимовно добре чую свій істеричний дикий сміх.
Піді мною виникає чудової краси краєвид, і спустившись нижче, я бачу як внизу, в шаленому темному лісовому вихорі закручуються порослі мохом дерева із вивернутим корінням, на якому брат-вовкулака виє на Місяць, і знову стає людиною – у нього прекрасні очі, – я чіпляюсь за коріння та зарості, вони хапають мене за руку:
– … Залишися з нами, залишися!
– Ти наша красуня, ти наша!, – шепочуть.
– …Русалонька!..
– Ти душа цього лісу, сестричко, залишайся із нами!.. – кричать м’які примарні голоси, з листя виринають бліді руки лісових мавок, що хапають за ноги, за стегна, вплітають у волосся квіти, – білі, а ще барвінок, – я відчуваю як на голові вмить заплітається тугий щільний вінок, такий чіпкий, – я стаю продовженням цього лісу, ще однією зеленою ліаною, ноги тримають мене землі. Трави, – м’які, ніжні, ласкаві, – тягнуться до мене, хапають за волосся – це вони мене хапають, не бажають відпускати руду сміливицю.
Вітер дме так сильно, цей нічний жорстокий вітер, вітер переможних пророкувань, вітер разючих змін, – холодний, моторошний, темний, – він пахне водою і ліліями, прозорими водяними ліліями, – так тягне мене до води, на цю чорну теплу гладь озера,куди русалоньки заманюють своїх раптових гостей, – я відчуваю їх поряд, я чую їхній дзвінкий сумний сміх, так далеко, так жалібно, так… спокусливо?.. – Сестрички, я обов’язково повернусь, просто не зараз, не зараз, треба почекати, почекати. Мої рідні, я так сумую за вами…
Дерева відпускають мене, вони поступаються, вони ховаються  в сутінках, ховають своє чіпке гілля для раптового заблукалого, що можливо знайде тут спокій. Він буде слухати тонкий дівочий спів, він буде гойдатися на лататті доти, доки не відчує себе абсолютно вільним, доти, доки його не заберуть.
Це ж смішно, дурненький, – всі вони такі, ці люди, – сліпі перед красою, безсилі немовлята переді мною.
В лісі холоднішає. По землі починає стелитися туман – мені тут вже не раді, – я знову здіймаю крила вверх, темні, шелестячи, нестримні на них несуся до свободи, до білого осяйного Місяця, до зірок, до тієї колиски мрій, де я ще не зовсім маленька, і де вплітають блакитні стрічки у біляве волосся порцелянової ляльки.
І все ж, – не будемо про погане. А ви знаєте як живе нічне місто? Ні-ні, я не маю на увазі – банально – вогні мегаполіса, – я зовсім про інакше. Я про інакше задоволення. Це так захоплює – підлетіти до простого-простісінького нічного перехожого, нечутно так підлетіти, зовсім нечутно, і зараз – опинитися у нього прямо перед обличчям, повиснути вниз головою. Щоб він бачив, як гойдається у повітрі твоє темне волосся, щоб він дивився у твої перевернуті чорні зіниці, бачив твою хитру посмішку і знав що буде із ним далі, щоб він відчув дихання останнього моменту слави. Він лякається, він боїться… А ти просто зникаєш у пошуках нової жертви, нової безнадійної пародії людини.
А ще чудово стояти на мості. Коли Місяць у повні. Коли Місяць у повні я можу все. Я можу літати над лісами, вигукуючи найнепристойніші фрази, божевільно виспівуючи наймоторошнішими голосами, немов навіжене створіння, немов скажена відьма, остання зоряна Ліліт.
Я бажаю більшого. Я завжди бажаю більшого, а чого вартуєш ти? – Я ось маю крила, сьогодні я на нічній прогулянці, кожного дня це роблю, просто не можу без відчуття холодного потоку свіжого дикого вітру моєму, заплутаному від швидкості, густому рудому волоссі.
Ніч – це моя стихія. Вночі я не сплю. Якщо чесно, то я взагалі не сплю, просто мистецьки видаю це за реальність, за таку собі не змінну логічну дійсність.
А насправді все інакше, се набагато складніше. Я не просто якась там русалка, нещасна кіморочка, – я сила. Сила, що керує тобою, кожним твоїм порухом, я слідкую за тобою, я знаю куди ти підеш, а все тому, що це я змушую тебе все це робити, – я та сила, що тебе, сонячна людино, я твій єдиний промінь блідого, останнього світла, я – твоє безвихідне спасіння, без права на порятунок. Я – твоя реальність.
Справжня, темна і неприборкана, я знаю як відімкнути цей сейф, цю скриньку Бандори – я все знаю, тапер можеш боятися. Тепер я не граюся. У мене величезний розмах крил, і знаю що мені потрібно.., –вона ривком підскочила із кам’яної глиби і з шумом здійнялася на сильні крила.
… Взимку, коли Сонце заходить швидше, я живу довше, я маю більше сил, чомусь. Не думайте що я була вся зіткана із трав та квітів, – це брехня що про нас кажуть, – ми такі ж як всі решта, ми мало чим відрізняємося – нас майже не відрізнити.
Проте, настає час, цей час – мій улюблений, час, коли і на моєму полі розквітають ромашки, час, коли мені надають право сміятися першою, – мій час мисливця.
Яке це божество – відчувати страх! Відчувати його і сміятися у відповідь. Це вартує того, щоб жити як вигнанець, обдертий ікластий вигнанець.
А як колись було чудово, чудово коли ми з сестричками співали пісні в нічному лісі біля ватри, коли ми гралися із маленькими заблукалими хлопчиками, кличучи їх все далі і далі, у глиб темних хащів, – це було так весело… Можливо мені ще можна повернутись – вони приймуть мене назад, обов’язково, я впевнена. Тоді одним убивцею стане менше… – Вони ж казали – «залишайся!..» – Одним мисливцем стане менше…
…Була ніч. З темної гущавини лісу доносився тонкий дівочий сміх. – Розважаються, – тихо прошепотіла Ліліт, і зробила крок у лісові хащі…
Всі дивляться на мене: з дерев на мене світять великі жовті очиці моїх колишніх подруг, ні, вони нічого мені не зроблять, вони такі ж, як і я зараз; в небі збирається маленький відьомський шабаш, – веселі дівчата, проте з причудами, їх інколи треба стерегтися; а ось я вже бачу тих до кого я прийшла.
– Сестрички!.. я вас так давно не бачила! Візьміть мене до себе, любі, – і вона знесилено впала на траву. Підхопивши її мавки почали кружляти у швидкому танку, схоплюючи на льоту все більше трав, затягуючи у швидкий вихор:
– Приймаємо тебе, сестричко!
– … Приймаємо!..
– …Ти наша, наша!..
          …не відпустимо!..
– Залишайся з нами!..
                    … з нами!..
– Ми разом зустрінемо світанок!..
                                       …світанок!..

Минула ніч. Швидко минула. Настав світанок, і щось мелодійне заспівало…
Настав світанок!..
Ліс наповнився сонцем, його проміння пронизувало кожний міліметр зеленої гущавини –він був неначе в казці.
Мені стало тепло і добре.
Нарешті стало тепло і так захотілось доторкнутися до гарячого проміння. Я вийшла на сонячну галявину і аж тоді потягнулася від сну. Було добре.
Так тепло і добре, що мені захотілося літати. Знову.
Літати вдень
Я простягла руки до сонця і полетіла.
Па-па, Білий Світе!..
Ще мить і вона зовсім розчинилася у золотому проміні сонця, а на землю все падали маленькі срібні блискітки – казковий зоряний пил, – її пробачили. На місці де вона стояла виріс кущ папороті.
Сьогодні вночі він зацвіте. Зацвіте. Коли сестрички знову співатимуть лісових пісень. Коли сестрички чекатимуть заблукалих подорожніх.

«Фенікс»

Він народився знову. Народився знову, щоб врятувати тебе. Тепер і не озираючись. Знову рятувати світ. Знову палати у вогні.

Пекло його не приймає, – він вигнанець. Він свята істота із чудовими очима сповненими болю. Тихі і палаючі, із жагою свободи, із вічним ревінням до епіцентру вогню.
Він летить на сонце. Щодня – на разюче і постійно кипляче, із клаптиками смоляного диму, із криком зірок біля нього висячих, із незабутнім мільйонним досвідом, яке воно передавало із покоління у покоління, вселяючи віру не в одну людину, даруючи гарячий пекучий амулет своїм обранцем… – Він був Там.
Обранець Сонця. Палаючий посланець диявола. Він – птах вічної надії. Постійний блукаючий по вершинах незнайомих гір, – він не вірить у правду. Він втратив віру.
Він не носить хреста. Щодня і щосекунди він молиться до Сонця, благає дати зайву пару годин…– але ні, для нього вже все вирішено: – він простий зрадник темряви.
Він висить між небом і землею, він мріє десь між Небом і Пеклом – він купка втраченого попелу. Він проживає знову і знову один і той же день, щодня повторюючи його детально чітко, без шансу на хибний крок. Йому це так набридло.
Він хоче волі, хоче хоч раз в житті торкнутися до Сонця – але життя не наділило його такою місією, – це кара йому. Щоразу простягаючи крила до своєї яскравої полум’яної мрії – він займається, дико палаючи у вихорі брехні, зрад людських – він несе покарання. Покарання за те, що одного разу він схотів зрівнятися з Богом; покарання за те, що одного разу продався сатані; покарання за те, що одного разу він схотів правити світом.
Невіруючий цинік, він одного разу втопив душу десь на сході сонця, там, де народжується світ. Тоді він зрадив людство і тоді людина продажна і злопам’ятна його не пробачила: вона покарала його, просячи Бога про справедливість. Колись він був борцем за правду, за чистий Світ, проте його не так зрозуміли. Вони не побачили наміру. Вони прийняли його за кривду. Але одного разу намір створив Світ.
Надто широкими були його крила. Надто далеко він замахувався, – з ганьбою впав за грати. Його віддали на суд Всесвітній – і він програв. Його покарали за надто високі мрії, за надто сонячні бажання, за надто безсмертні прагнення.
Тепер він не сонячний і не вічний. Тепер він полум’яний і смертний. Знову і знову смертний, згораючий у власних мріях.
Щоразу коли змучені крила знову охоплює полум’я, перед очима у нього проносяться усі нездійснені його плани, усі ненароджені діти, усі незапалені сонця. Він з гірким болем закриває очі – він не хоче бачити ілюзію, він не хоче себе жаліти. Йому нестерпно боляче, маленьке мужнє тільце тріпоче у полум’ї, а сердечко палає у пекельних муках: – він знову гине.
Гине, щоб народитись знову і знову прожити той самий шлях. Шлях від янгола до демона. Він займається надією на нову здійсненну мрію, і з диким болем тріпочучи у полум’ї, він пробачає людям. Вже майже не живий, у останній агонії він щиро пробачає, знову і знову, від усього палаючого сердечка.
Він дарує їм зцілення: кілька дрібних маленьких сльозинок, – завтра вони врятують комусь життя. Декілька мирних сльозинок маленької мужньої пташки, що так любила Світ, бажаючи йому тільки тепла.
Народившись у вогні, з його очей
спадають Цілющі сльози Фенікса.
Завтра все продовжиться.
Проте він вже давно не гнівається.
Він пробачає, запалюючи вам Сонце.

«Історія не вкаже…»

Історія не вкаже мого імені. Десь далеко живе моя душа. Зараз вона як ніколи відверта, відверта і може навіть чиста.

За вікном вітер. Іде дощ. З дерев зривається пожовкле осіннє листя і з тихим сумом падає в калюжі, прибите легкими сірими краплями. Нудотний день.
На дворі все шумить і шумить, ще сильніше, гримають хвіртки у під’їздах і від цього ще більше хочеться спати. Сьогодні на душі у всіх сумно. Жовто-сірі вулиці шепочуть пилом, скриплять і перемішуються тихими загадковими голосами. Дерева вмирають у муці. Тихо і повільно, промокаючи до нитки, до останньої тріщинки. Сухі, подерті, вони вже і не раді простому осінньому дощу, якого завжди так чекали в молодості.
Тепер їхнє серце пішло в коріння, засіло десь так глибоко, що і самі вже напевно забули, куди його сховали. Сховали від ударів і маленьких ножів, що вгризалися у і так вже вимучені тіла кожного літа, виписуючи історії кохання на хворих понівечених тілах. Тепер вони спочивають з миром. Маленькі знедолені немовлята.
Десь на іншому кінці вулиці, у легкому тумані палають кілька багряних кленів. Але і вони не додають цьому дню фарб. – Він все одно сумний і обдертий, як проста вулична кішка.
На вулиці мокро і трішки віє холодом. Здається, забудькуватий осінній вітер от-от зірве капелюхи обвішалих старовинних будинків. Дощ прогнав з майданчиків маленьких серйозних дітлахів, не давши їм побавитись як слід, у свої останні дні дитинства. Зараз на цих вулицях дощ плаче за втраченим часом, таким же швидким і незворотнім, як ця осіння злива. Вона іде вже третій день і це додає проблем маленькому містечку. Проте сьогодні особливий день.
Ці спогади зриваються, як і осіннє жовте листя: – з тихим шарудінням прощання.

Вона дивиться у вікно. Її великі карі очі слідкують за швидкою вареницею блідого листя, підхопленого вітром. Немов не живі, немов воронячі крила,такі ж дикі і безжальні, окаянні, схоплені сумом. Таким сумом не живуть, – ним існують. Ним тільки вмирають. У такому сумі горять очі Чорної Вдови – невільниці своїх паскудних вчинків. Хоча й такої ж смертної як і віддані їй. Шляху назад немає. Її життя давно вже втратило все всерівно. Тепер нарешті можна гуляти під дощем, нарешті можна…
Тихо скавучала земля. Дрібні струмочки вгризалися в неї без жалю, розливалися у ній, знищували її мовчання. Тихо і бездушно нівечили її спокійні думки. Життя біжить так швидко.
Інколи не встигнеш озирнутися, як з тебе вже знімають мірки, щоб засипати тією ж землею. Тобі вже все одно, а їй – страждати, гортаючи тлінне бурхливе створіння.
Ви будь коли можете побачити невидиму маленьку темну постать біля вікна, а може й біля вашого вікна, може і його торкнеться така участь – постійно червоніти і в’янути від ваших проникливих поглядів углиб, у саму душу. Ось ви так дивитеся, як кажуть: «у нього», у те саме вікно, але чомусь ніколи не розглядається його як непрозорий потрібний предмет, або як вагому частину інтер’єру…– А може іноді трапляється, що ви з ним зустрічаєтеся поглядами, з цим прозорим вікном? – Але, нажаль, ніколи не знайдете що йому сказати – люди не звикли розмовляти із примарами. Навіть, якщо вони наші власні.
Ось і вона так. Вже котрий рік заглядає, і вже котрий рік немає сказати чогось нового, а деколи і взагалі не може нічого сказати. Щодня одне і те саме.
Щодня вона підходить до підвіконня і півгодини роздивляється свої руки – тонкі, худорляві, із численними сяючими судинками. Вона – тихий самотній день. Сірий і майже не дихаючий, онімілий від холоду, з постійно змерзлими пальцями. Із сумними великими очима, вона маленька загублена пташка, із перебитими зустрічним вітром крилами. Жаль і смуток, вічні крики, мертві шрами, фарфорові зіниці. Стони вітру, заплутаного у її волоссі, бездушна, дика, всіма бажана.
Нещасна самобутня істота, вона зрадила найближчим людям, найближчим. Тепер вона живе від світання до світання, чекає часу, щоб знову рахувати останні секунди сходу сонця. Вона прокидається о п’ятій ранку і у нічній сорочці біжить до вікна босоніж по холодній дерев’яній підлозі, щоб зустріти свою єдину тепер радість, те дещо, зо зв’язує її втрачені надії у зів’ялий пучок вмираючих болючих спогадів, які повільно отруюють її посмішку, затуманюють прозорі склінні райдужки очей… – кожного ранку вона спішить дивитися в нікуди.
Думаю, вона хоче щось сказати, хоче щось сказати, а тому її німі губи болісно скривляються тремтять при ще одному жорстокому польоті вітру на великі віконні рами. – він руйнує її світ. Вітер і вода. Дві стихії, що завжди протидіють. Б’ються не як друг і ворог, а як брат і сестра – так набагато болячіше.
Вона стоїть перед вікном, по якому струмками стікає сумне осіннє небо, і чорне худі плечі у темний шарф – тепер їй всюди холодно. Бліде, ще зовсім молоде обличчя застигло десь між реальність і безоднею божевілля.
Маленькі нігті з жадібністю вгризалися в плоть… дрібної ароматної апельсинки. Вона чистила її і все одно думала про щось своє, щось таке щасливе колись і радісне, а в цей час сік тік по долонях і по ліктях, крапав на босі ноги, і кімнату заливав густий оранжевий аромат щастя. Десь було чути биття крил знесилених янголів, зачинених у шафі. Заплакала фарфорова лялька. Було чути биття крил. Вона ходить по колу, самотня як Божий день: День-Ніч, Ніч-День, – нічого зайвого. Інколи вона дивиться по інакшому на створений нею ідеальний світ.
Хвилини йдуть, повільно перетікаючи в години. Їй уявляється безлюдний острів, теплий і сонячний. Там немає камер і папа раці, там тихо і спокійно, і там ніколи не задзвонить телефон.
Там сонячно і тепло, гарячий пісок пропалює шкіру, а вода довкола така солена, що неможливо потонути. З моря віє легкий бриз, а десь далеко на горизонті полює альбатрос…– Все це тільки уява. Можливо зараз вона і живе біля моря і тут і справді часто буває тепло, коли Сонце рве останні нитки небосхилу, а зорі такі великі і яскраві, і Місяць тут виглядає по інакшому, – але це все. Туту нудотно, і навіть більше, ніж просто нудотно – тут фальшиво і лицемірно, бридко, і тепер вже, до болю нестерпно.
Коли вона іде по вулиці на неї всі тикають пальцем, немов у неживу пластмасову істоту. Всі витріщаються, камери спалахують перед самим носом, а ці навіжені збивають її з ніг… але вона просто гордо відсуває усіх убік і проходить, привітно натягнуто посміхаючись – це її робота, вже.
Телефон дзвонить занадто часто, але з турботою майже ніколи, – щоразу вона натискає заповітну кнопочку вимкнення довгим червоним лаковим нігтем – ніяк не інакше, все так само як і в містера Х – історія повторюється. Невідворотно.
Хоча, ні, їй все ж пощастило більше, набагато більше – у неї є Все, у неї є Всі – швидко, просто, безвідмовно. Істинна Снігова Королева. Холод і смуток пронизує тепер її кожного дня, добирається до самого серця і вганяє у нього найгострішу, найзамерзлішу свою голку.
«Якщо хтось віднайде мою душу, можливо хтось знову втратить світ», – написала вона одного разу у одній із своїх книжок і, як завжди, подарувала цю репліку своїй улюбленій героїні – маленькій хитрій шлюшці. Тоді вона створила частину себе, себе існуючої, себе теплої і мстивої. – Вона створила своє майбутнє, чудово знаючи про правило гри, вгадувала кожний наступний свій майбутній крок і вимальовувала його на папері, відомими її ще тоді словами, відомою ще тоді мовою… – часи змінюються. Люди не міняються ніколи.
Тихо і невпинно цокає годинник – шляху назад немає, все рухається тільки вперед. І навіть роблячи крок назад,ми тільки підтверджуємо ще одну секунду в нашому короткочасному майбутньому, адже секундна стрілка не стоїть на місці.
– Завтра церемонія нагородження, а ти наклюкалась маленька стерво! Яка ж ти завтра перед ними постанеш, дурепо! Як я ненавиджу цю бісову країну, тільки недавно навчилась розуміти все, про що вони говорять! Дідько… Щоб їх всіх! Ну звичайно, я ж для них золота жила, от і змушені любити, неприкаяну кобіту. Чому я?..– вона дивилася собі у очі, у тихе пломеніюче скло битих дзеркал, із холодними струнками дощу.
Було чути як вітер рве верхів’я дерев, як ломиться міцне зелене листя. Чуже стає своїм. Її бив озноб. На підлозі валялася розчавлена оранжева апельсинка і обірвані шматки сонця. На вій опускався вечір.
На столі її кабінету був абсолютний безлад: кілька недомальованих графічних картин та конверт із новими фотороботами, увімкнутий ноутбук і недопрацьований майбутній бестселер, напіврозбита пляшка мартіні і вічно звонячий смартфон, а ще купа усілякого іншого мерзотного непотребу, старі дитячі фотографії і листівки, списані зошити, непотрібні вже давно щоденники і блокноти, давно забуті копії контрактів, журнали із власною фотографією на облошці, маленький медальйон-секрет із подарунковим унікальним гравіруванням: «Таємничій і нескореній, сплячій у пісках пустель. Для світу Інь і Янь двох останніх» … іноді вона кладе його в свою сумку.
Це все – інша сторона її світу, сторона, яку вона іноді хоче ненавидіти. Інша сторона медалі її переможного руху вперед, тільки вперед, без зупинки.
– Коли ти прийдеш, то змусиш мене пообіцяти, що я більше так не буду. Коли ти прийдеш я більше так не буду…
Вона стояла перед вікном і дивилася вперед, туди, де на стемнілому просторі вибухали яскраві блакитні блискавки і чувся шурхіт громових жахіть. У відчинене вікно вривалися потоки холодного нічного вітру і змушували тендітніше перелякане тіло дрібно тремтіти.
У сусіднє скло бився маленький кажан, змушуючи простягаючи лискучі шкіряні крильця до червоного каменя на перстні її лівої руки, у якому відбивалися неонові спалахи грози. На підвіконні, у келиху червоного вина стрибали такі ж самі зачаровуючи гранатові вогники. Здригалося небо, і розкати грому вдарялися об скелі шибки, які рикошетом закидали ці стогони в велику самотню кімнату, відтворюючи в ній сім кіл пекла. Стіни тремтіли від жорстоких набігів вітру.
А вона стояла із мертвим виразом обличчя, спокійно поклавши долоні на підвіконня, і говорила тільки одну фразу:
«Коли вже піде дощ?»

INSANITYзрозуміла.Так,тут я  переборщила з епітетами...
Нарахунок віршів-дякую.Всеж приємно чути такі слова.